Дистанційне навчання 03.11.2022
Урок 1
Гр. 12
Громадянська освіта
Порушення прав людини. Поняття механізму захисту прав людини
Завдання: Переглянути презентацію
Механізми захисту прав людини | Презентація. Громадянська освіта (vseosvita.ua)
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект. Фото-звіт скинути у Viber.
Механізми захисту прав людини | Презентація. Громадянська освіта (vseosvita.ua)
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект. Фото-звіт скинути у Viber.Урок 2
Громадянська освіта
Міжнародні та європейські стандарти захисту прав людини. Національні механізми захисту прав людини та їх класифікація.
Завдання: Ознайомитися з матеріалом
Під терміном “механізми міжнародного захисту прав людини” розуміють систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення. Слід зазначити, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій.
Ст. 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні повноваження і спеціальні правила процедури.
Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що: а) вони дійсно мають вплив на уряди; б) найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню думку не можна зігнорувати; в) вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на порушення прав людини.
Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та реґіональні.
Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу – ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльности цієї організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистости”.
Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН – приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948 р. вона прийняла Всезагальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів правозахисної діяльности (про громадянські, політичні, культурні права, заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо).
Серед інших основних органів ООН особливу роль у захисті прав людини відіграє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС), яка під керівництвом Генеральної Асамблеї координує економічну і соціальну діяльність ООН, у тому числі, як зазначено в Статуті, готує “рекомендації з метою поглиблення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх”.
Однак, незважаючи на широкі повноваження і ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних відносинах головні органи ООН, основні функції щодо захисту прав людини виконують спеціалізовані правозахисні органи й організації.
Отже, всі універсальні правозахисні органи поділяють на три види:
1) Постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин. Ці органи, а також Комісія становища жінок, створені в рамках ЕКОСОС для виконання його повноважень в галузі захисту прав людини. У рамках іншого основного органу ООН – Секретаріату, створений Центр прав людини, розташований в Женеві і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Останньою за часом була створена в 1993 р. посада Верховного Комісара ООН з прав людини.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН. У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній. Однак, якщо Декларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для кого обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то вищевказані договори юридично обов’язкові для виконання державами, але тільки тими, котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед стосується затвердженого в 1966 р. Пакту про громадянські та політичні права і про соціальні й економічні права (перший набув чинности 23 березня 1976 р., а другий – 3 січня 1976 р.). Ці документи (а також Протоколи до Пакту про громадянські і політичні права), разом із Всезагальною Декларацією складають основне джерело міжнародного права в галузі захисту прав людини – Міжнародний білль про права людини.
Окрім Пактів під егідою ООН були розроблені: Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню, а також безліч інших договорів. На виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо.
3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй. У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій. Однак далеко не всі ці установи займаються правами людини. Для тих, що здійснюють правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із загальсоціальної спрямованости їх діяльности і, відповідно, лише доповнює її. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).
Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в межах певного реґіону земної кулі, наприклад, Европи, Африки чи Південної Америки.
Види реґіональних систем захисту прав людини:
Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканський суд не вчинив якогось значного впливу на формування реґіональних стандартів прав людини, розглянув за 40 років існування ледь більше 10 справ. Уся правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи недержавні організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо це не вдалося, – вона приймає висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу, їх, як правило, враховують держави, обвинувачені в порушеннях прав людини.
Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав людини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ – Асамблеї глав держав і урядів.
Европейська система захисту прав людини найрозгалуженіша і найдієздатніша. Система діє в рамках Ради Европи, членом якої Україна є від 1995 року. Европейський правозахисний механізм заснований на низці договорів, основним серед них є Европейська конвенція захисту прав людини й основних свобод. Крім неї, у рамках Ради Европи розроблені Европейська соціальна хартія, Европейська конвенція прав меншостей, Европейська конвенція прав дитини, Европейська конвенція запобігання катуванням.
Головний европейський правозахисний орган – Европейський суд прав людини – має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних правозахисних організацій – його рішення обов’язкові для держав, що приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод. У результаті, рішення Суду впливають на формування не тільки европейських, але і світових стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох цивілізованих держав.
Крім суду, при Раді Европи діють Европейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів по соціальних і економічних правах, Европейський комітет запобігання катуванням. Повноваження цих органів непорівнянні з повноваженнями Суду.
Можна виділити три групи органів, які захищають громадянські та політичні права і свободи, які захищають економічні, соціальні та культурні права і які здійснюють комплексний захист прав і свобод. Організації, що працюють із громадянськими і політичними правами, іноді можуть приймати від громадян держав-учасниць відповідних конвенцій індивідуальні скарги на порушення прав, перелічених у цих договорах. Розгляд міжнародними органами таких звертань відбувається в рамках квазісудових процесів, і в деяких випадках за результатами розгляду можуть прийматися обов’язкові для держав рішення. Органи, які захищають соціальні права, можуть приймати висновки після розгляду окремих порушень, і ті справи, які “гідні особливої уваги”, скеровувати у вищі інстанції (крім механізму захисту прав профспілок у рамках Міжнародної Організації Праці).
Таке ставлення до захисту соціальних і економічних прав породжене двома причинами. По-перше, тим, що недотримання громадянських і політичних прав може призвести до фізичної неможливости існування людини (право на життя), до її рабського чи підневільного існування, чи неможливости існування демократичного режиму в державі (виборчі свободи, незалежність суду тощо).
По-друге, більшість громадянських і політичних прав є негативними, тобто для їх реалізації державі досить їх не порушувати, у той час як забезпечення соціальних і економічних прав вимагає від держави витрати певних коштів. Саме тому, згідно із ст.2 Пакту про громадянські та політичні права, держави-учасниці зобов’язуються вжити усіх необхідних заходів, у тому числі законодавчих, для здійснення прав людини, зазначених у цьому міжнародному договорі. Тоді як у відповідності зі ст.2 Пакту про економічні, соціальні і культурні права держави повинні вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи задля того, щоб забезпечити поступове здійснення прав і свобод, визнаних у Пакті.
Більшість міжнародних інстанцій зосереджені на загальному нагляді за станом прав людини в державах, які підписали міжнародні угоди, на основі яких ці організації працюють. Таке спостереження полягає у заслуховуванні періодичних доповідей держав, перевірках на місцях. Скарги чи петиції про порушення прав людини, які надходять у такі організації, використовують для формування уявлення про загальну ситуацію, яка склалася в сфері захисту прав людини у відповідній державі. Тобто такі органи не розглядають кожне повідомлення про порушення прав, а намагаються з’ясувати загальну картину.
Багато міжнародних механізмів улаштовані так, що вони можуть безпосередньо реаґувати тільки на масові чи систематичні порушення прав тими чи іншими державами, скарги ж на одиничні випадки порушень враховуються лише як ще один штрих до загальної ситуації захисту прав людини в окремих державах. Тобто, вони діють у рамках процедур “скарг до роздумів”, коли відповідний орган не прагне до виправлення кожного порушення прав людини, про які йому повідомляють. Скарги, які надходять до нього, він оцінює на предмет визначення того, наскільки те чи інше порушення торкається всього населення держави, скарги втрачають свою індивідуальність і збираються в масиви даних, які згодом використовують для рішення питання про необхідність, методи й обсяг втручання. Заявник при цьому, як правило, не має ніякої офіційної можливости довідатися про долю своєї заяви.
Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і внутрішньодержавну суспільну думку. Скажімо, основний акт Европейського комітету запобігання катуванням – висновок за результатами перевірок на місці, готується таємно і направляється державі. Остання повинна вжити заходів по виправленню знайдених порушень і, якщо побажає, може цей звіт опублікувати. Якщо не відбувається ні того, ні іншого, Комітет може прийняти самостійне рішення про опублікування звіту.
Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів МОП – це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини – ЕКОСОС. Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі органи – завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявности чи відсутности порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доцільности чи недоцільности покарання держави-порушника. І в будь-якому випадку вони ніколи не розглядають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер.
Найефективнішими є органи й організації, які мають право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій – жертв порушень прав людини. Тобто, ці організації провадять квазісудовий процес, на якому сперечаються між собою дві сторони – обвинувачувана держава й особа, яка заявляє про порушення її прав. За результатами виноситься рішення, обов’язкове для виконання державою чи юридично, чи фактично через величезний міжнародний авторитет відповідного органу і характеру самого рішення. Відмінність цих органів полягає в їх “обов’язку прийняти рішення по кожній спрямованій до них справі, навіть якщо це усього лише рішення щодо питання про його допустимість”. Таким чином, метою процедури є виправлення кожного конкретного порушення. Сторони при цьому можуть бути присутні при розгляді їхньої справи (обсяг цього права варіюється в різних органах).
Подібних правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.
Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.
Універсальні органи з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини — згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок — згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.
Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універсальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 році. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин.
Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 1967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 р. ЕКОСОР в резолюції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту. Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пактом.
Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями.
Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів.
На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці — згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав — учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.
Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органі (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).
Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33), та заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.
У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці). Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.
Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.
По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб’єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11 Європейської Конвенції про захист прав людини).
По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту.
По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців.
По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вказувати його ім’я в разі офіційного опублікування результатів розгляду скарги; заяви, які одного разу вже були розглянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. З ст. 35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов’язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.
Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.
Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин згідно з частиною третьою статті 55 Конституції України має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Можливість використовувати порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах — членах Ради Європи (всього таких країн — сорок), з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 року Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” (Закон набрав чинності з 3 серпня 1997 року).
Відповідно до статті 1 зазначеного Закону Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 4.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Згідно зі статтею 25 зазначеної Конвенції (у її старій редакції) Європейська комісія з прав людини може приймати заяви, адресовані Генеральному секретареві Ради Європи, про порушення будь-якою державою Конвенції тільки за умови, що ця держава визнає компетенцію Комісії приймати такі заяви. Україна, як вказано вище, визнає таку компетенцію Комісії і зобов’язується не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.
За час свого існування (з 1950 р. по 30 червня 1998 р.) Європейський Суд задовольнив 101 скаргу проти Італії, по 52 скарги — проти Франції і Великобританії, 44 — проти Бельгії, по одній скарзі — проти Польщі, Румунії і Болгарії. Європейською комісією з прав людини зареєстровано 1526 скарг проти Польщі, 430 — проти Румунії, ЗОЇ — проти Чехії, 296 — проти Словаччини, 172 — проти Болгарії і 77 — проти України (Голос України. — 1998, — 4 листоп.).
Станом на початок листопада 1998 року в Комісії було зареєстровано 44 тис. заяв—приблизно кожна десята із тих, що надійшли, при цьому зареєстровано 167 із 1011 заяв, від громадян України, а до розгляду прийнято кілька із них.
За критеріями, визначеними Конвенцією, Суд:
а) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою;
б) не розглядає заяви, які надійшли до того, як Україна стала членом Ради Європи;
в) не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони
– анонімні;
– за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським Судом або вже було вирішене шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;
– є зловживанням правом на оскарження або явно необгрунтованими;
– є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Тобто приймаються до розгляду лише скарги, пов’язані з порушенням тільки тих прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї.
До прав, які можуть бути захищені Європейським Судам, відносяться право: а) на життя; б) на повагу до гідності; в) на свободу і особисту недоторканність; г) на законність обвинувачення і справедливість незалежного і безстороннього суду; д) підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист; е) на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом’якшує чи скасовує відповідальність особи; ж) засудженого на перегляд вироку; з) на відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням; й) не бути вдруге покараним за один і той самий злочин; і) на невтручання в особисте і сімейне життя; к) на недоторканність житла; л) на таємницю листування; м) на свободу думки, совісті і релігії; н) на свободу виявлення поглядів; о) на свободу мирних зборів; п) на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських організаціях); р) на створення сім’ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі; с) на захист від будь-якої дискримінації; т) на приватну власність; у) на освіту; ф) виборче право; х) не бути позбавленим волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов’язання; ц) на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває; ч) вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодного в’їзду на її територію; ш) право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.
Тому громадянин України не може звернутися до Європейського Суду зі скаргою, наприклад, щодо порушення його права на працю, на відпочинок, на соціальний захист тощо.
Разом з тим Європейський Суд може захистити й ті права і свободи громадянина, які прямо не передбачені Конституцією України, але передбачені Конвенцією про захист прав і основних свобод людини: право підсудного на те, що його справу розгляне справедливий, незалежний і безсторонній суд, право засудженого на перегляд вироку, право людини не бути позбавленою волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов’язання.
Європейським Судом не розглядаються заяви, які стосуються порушення відповідних прав людини не державою, а третіми особами (наприклад, заяви щодо поганого ставлення конкретного представника адміністрації місця позбавлення волі до ув’язненого, або щодо невиплати підприємством заробітної плати тощо. Проте особа, використовуючи національні засоби захисту своїх прав, може, скажімо, звернутися до суду з позовом про невиплату заробітної плати, а якщо позов буде задоволений судом, але грошова сума з підприємства так і не стягнута, — до Європейського Суду з петицією про невжиття державою заходів по належному виконанню судових рішень). Європейський Суд не відміняє та не змінює рішення національних судів, а виносить нове рішення, яке є обов’язковим для виконання державою.
Громадяни України ще нечасто звертаються за захистом своїх прав і свобод до зазначеного Суду. Це відбувається не тому, що вони завжди досягають їх захисту за допомогою національних правових засобів, а тому, що у багатьох випадках просто не знають, до кого і за якою адресою звертатися, як подавати скаргу, як її оформляти тощо.
Сам лист може називатися скаргою, заявою або петицією. Це не має значення. Процес її розгляду не припускає витрат; процедура є безкоштовною, адже Україна робить відповідні внески до Ради Європи. Участь адвоката є бажаною, але не обов’язковою.
Скарга, яка відповідає вищезазначеним вимогам, направляється у м. Страсбург (Франція) за такою адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe , BP 431 R6 67006,
Strasbourg Cedex France
Скарга має містити такі відомості:
1. “Сторони” (прізвище, ім’я та по батькові заявника, громадянство, фах, дата і місце народження, постійна адреса, номер телефону, адреса, за якою заявник мешкає на даний час; прізвище, ім’я та по батькові представника, фах представника, адреса представника, номер телефону представника; держава, проти якої подано заяву. Якщо заявників декілька, інформація надається про кожного із них).
2. “Викладення фактів” (коротка суть самої скарги (претензії). Викладаються факти в їх хронологічній послідовності).
3. “Порушення Конвенції” (визначаються конкретні права, гарантовані Конвенцію та Протоколами до неї, які, на думку заявника, порушені, з посиланням на відповідні статті, та наводяться аргументи).
4. “Виконання положень статті 26 Конвенції” (дається перелік офіційних рішень у справі, із зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала (суду або ж іншого органу в хронологічному порядку), а також коротка інформація про зміст кожного документа. До листа належить додати копії цих рішень (Суд не може гарантувати повернення цих документів, тому в інтересах особи, яка подає скаргу, надіслати копії замість оригіналів). Вказується, чи існують інші інстанції, до яких може звернутися заявник, і чому він не використав таку можливість).
5. “Предмет заяви” (вказується, яких результатів чекає заявник).
6. “Процедури в інших міжнародних інстанціях” (зазначається, чи надсилались скарги, які є предметом цієї заяви, в інші міжнародні інстанції, які саме і коли, які були прийняті рішення).
7. “Список документів” (вказується, які документи (в копіях) додаються до заяви).
8. “Мова листування” (зазначається, якою із двох офіційних мов Ради Європи — англійською чи французькою — заявник бажав би користуватися при листуванні. При цьому сама скарга подається українською мовою або однією із мов національних меншин України. Переводити її на англійську чи французьку не потрібно).
9. “Заява про конфіденційність” (треба зазначити, що заявник бере на себе зобов’язання зберігати конфіденційність судової процедури. Тут же зазначається, що заявник бажає (якщо він бажає), щоби Суд не розголошував його прізвище).
Відповідні владні структури України повинні опублікувати для загального відома всі акти міжнародного і внутрішнього законодавства України, які стосуються питань процедури подання скарг до Європейського Суду, дати необхідні роз’яснення громадянам, іншим чином сприяти тому, щоб гарантоване Конституцією України право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових та інших інстанцій дійсно гарантувалося державою.
Право звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня (наприклад. Міжнародний комітет проти катувань, Управління Верховного комісару ООН у правах людини або Управління Верховного комісару ООН у справах біженців тощо), до яких в установленому порядку можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Україною відповідних актів міжнародного законодавства.
Разом із тим, Законом України від від 23.12.1997 № 776/97-ВР “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” введено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноважений), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 затверджено Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до цього Положення Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини є посадовою особою, на яку покладено повноваження щодо забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також інформування Комітету міністрів Ради Європи про хід виконання рішень Суду.
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект та виконати практичне заняття. Фото-звіт скинути у Viber.
Урок 3
Гр. 19
Громадянська освіта
Взаємовідносини "Людина - держава". Верховенство права.
Завдання: Ознайомитися з матеріалом
1. Концепції взаємовідносин «людина—держава»
Із часом формування сукупності прав і свобод людини виникли дві концепції їх відношення до держави.
Природно-правова концепція прав і свобод людини передбачає, що незалежно від волі держави людина від народження має невід’ємні природні права, на які держава не має права посягати, але мусить охороняти від будь-яких зазіхань. Згідно з позитивістською концепцією, обсяг прав і свобод людини встановлено державою як верховною силою, наділеною правом розпоряджатися долями індивідів на власний розсуд. У сучасному світі набули поширення обидві концепції.
Чи завжди держава була охоронцем прав і свобод громадян?
2. Права і свободи людини та відповідальність держави за їх дотримання, гарантування та захист
Згідно з Конституцією України, держава виступає гарантом дотримання прав і свобод людини й громадянина. Реалізація цього відбувається через систему органів державної влади, до яких належать:
• Верховна Рада України;
• Президент України;
• Конституційний Суд України;
• органи виконавчої влади;
• правоохоронні органи;
• політичні партії та громадські організації;
• міжнародні правові організації.
Крім цього, у межах держави існують гарантії, які надає держава своєму населенню. Серед них розрізняють соціально-економічні гарантії, які передбачають наявність соціальної стабільності, матеріальної основи для належного життя людини; політичні гарантії, завданням яких є забезпечення стабільних політичних структур та належного рівня політичної культури в соціумі; юридичні гарантії, які охоплюють усі правові засоби, що забезпечують реалізацію прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
У випадку, якщо держава не виконує своїх зобов’язань із гарантування й дотримання прав і свобод людини й громадянина, її громадяни, а також інші постраждалі особи можуть звернутися до відповідних судових установ із позовом проти держави, а також до правозахисник організацій — національних або міжнародних.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Іншою назвою є термін «омбудсмен», що в перекладі зі шведської означає «представник». Уперше ця посада була створена в 1809 р. у Швеції, а нині поширена в більш ніж 100 країнах світу.
За допомогою пошукових систем Інтернету дізнайтеся, хто в Україні зараз обіймає посаду омбудсмена.
ДОКУМЕНТ
Із Декларації незалежності США 1776 р.
Ми дотримуємося тих очевидних істин, що всі люди створені рівними і що творець заповів їм певні невід'ємні права, серед яких право на життя, свободу, прагнення щастя; що для забезпечення цих прав людьми засновані уряди, які користуються своєю владою за згодою керованих. Якщо який-небудь уряд перешкоджає досягненню цих цілей, то народ має право змінити або знищити його і заснувати новий уряд на таких підставах і засадах, організовуючи його владу в таких формах, які найкраще гарантуватимуть його безпеку та щастя.
Проаналізуйте уривок із документа. Якої концепції прав людини дотримувалися її автори? Обґрунтуйте свою точку зору.
3. Обов'язки громадянина
Із правами і свободами людини та громадянина нерозривно пов’язана їхня відповідальність, що реалізується в наявності обов’язків. Конституційно-правовий інститут обов’язків почав формуватися після Другої світової війни. Проте й до цього обов’язки громадян були закріплені в національних законодавствах. Найпоширенішими серед обов’язків, які держава покладала на своїх громадян, були дотримання законів, сплата податків, військова повинність тощо.
Обов’язки громадян України, як і їхні права, закріплені Конституцією України. Основним конституційним обов’язком громадян України є дотримання її Конституції та законів. Також у ній закріплено такі обов’язки:
• захищати Вітчизну;
• шанувати державні символи України — Державний Прапор, Герб та Гімн;
• не завдавати шкоди природі й відшкодовувати завдані їй збитки;
• охороняти культурну спадщину;
• піклуватися про дітей та непрацездатних батьків;
• сплачувати податки та збори.
За недотримання цих обов’язків громадянином України настає кримінальна відповідальність.
Чи є виконання обов'язків гарантією дотримання прав і свобод людини?
ВИСНОВКИ
Існують дві концепції ролі держави у функціонуванні прав і свобод людини, проте незалежно від цього держава є гарантом дотримання прав і свобод людини й громадянина. Громадяни, у свою чергу, мають перед державою певні обов’язки, закріплені в її конституції та розвинені в законах.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Які існують концепції прав і свобод людини щодо держави?
2. Хто виступає гарантом дотримання прав і свобод людини й громадянина?
3. Які обов'язки мають перед Україною її громадяни?
4. Які загрози можуть виникнути з приводу дотримання прав і свобод людини в Україні?
5. Обговоріть у групах. Чи потребують права людини постійної боротьби за них?
6. Давньоримський мислитель Сенека стверджував: «Рівність прав не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони всім надані». Як ви розумієте цю думку? Чи погоджуєтеся ви з нею?
7. Напишіть есе за одним з епіграфів до теми.
8. Підготуйте повідомлення про обсяг обов'язків громадянина в різних державах.
9. Чи може держава, яка є гарантом дотримання прав і свобод громадян, порушувати права і свободи?
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект. Фото-звіт скинути у Viber.
Урок 4
Права та свободи людини та відповідальність держави за їх дотримання, гарантування та захист. Позитивні і негативні зобов'язання держави.
Завдання: Ознайомитися з матеріалом
Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність.
Конституційним принципом є принцип верховенства права який закріплений у ст. 8 Конституції України, громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”, а державні органи та їх посадові особи — за принципом “дозволено лише те, що прямо визначено законом”. Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.
Окрім цих визначальних конституційних положень, які становлять міцну правову основу статусу людини в Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спеціальному розділі “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”. У свою чергу, ці права і обов’язки, разом із зазначеними вище конституційними принципами, становлять конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового регулювання, діяльності управлінських ланок державного апарату.
Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.
Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. У 1991 році Україна, ставши незалежною державою, зробила перший крок на шляху до ствердження демократичності, верховенства права.
Так в Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Ст. 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно ст. 22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Ч. 3 ст. 22 Конституції України підкреслює, що за прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Права будь-якої людини є універсальними (тобто, вони належать усім людям в будь-яких ситуаціях незалежно від соціального становища), вродженими (тобто, вони вже належать кожній людині лише за фактом народження) і невід’ємними (це означає неможливість позбавити індивіда цих прав чи неможливість його добровільної відмови від цих прав).
Спрощено права людини характеризуються трьома головними рисами:
· кожна влада має обмеження для своєї діяльності;
· у кожної людини є своя суверенна сфера, в яку ніяка влада не може втручатися;
· кожна людина може виступити проти держави або іншого індивіда з метою захисту своїх прав.
Разом з тим важливо усвідомлювати, що будучи фундаментальними, права людини разом із тим не є абсолютними. В ліберальному дискурсі такі обмеження характеризуються висловом про те, що “Ваші права закінчуються там, де починаються права інших людей“.
В соціально-правовій практиці права можуть обмежуватися з метою захисту інших соціальних цінностей. Наприклад, заборона пропаганди расизму або закликів до бунту обмежують свободу слова; деякі заходи правоохоронних органів обмежують таємницю приватного життя, тощо. Важливо те, що таке втручання в сферу особистих прав не може бути свавільним й встановлюється вимогами закону. В демократичній державі умови, за яких права людини можуть бути обмежені, детально визначені в Конституції. Так у ст. 64 Конституції України встановлено, що “В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції”.
Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією і з метою:
· врятування життя людей та майна;
· запобігання злочинові чи його припинення;
· забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, економічного добробуту;
· забезпечення охорони здоров’я і моральності населення, захисту репутації або прав і свобод інших людей;
· запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
Ні в якому разі не можуть бути обмежені:
· право мати рівні з іншими конституційні права і свободи та право бути рівними перед законом;
· право громадянина України не бути позбавленим громадянства; право не бути вигнаним за межі України та право не бути виданим іншій державі;
· право на життя і право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;
· право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;
· право на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом, тощо.
Тобто, фундаментальний характер прав людини означає, що будь-яке втручання державної влади у реалізацію ваших прав має бути чітко юридично закріпленим, відповідати положенням Конституції та бути обґрунтованим.
Фундаментальні засади захисту суб’єктивних прав містяться у Конституції України, відповідно до ч. 3 ст. 8 якої звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Крім цього, гарантується право на судовий захист, що передбачено ст. 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.
Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші утиски прав і свобод. Також, зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Окремо від системи національних судових інстанцій слід відмітити юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Його унікальний вплив на будь-яку національну систему правосуддя полягає в тому, що Європейський суд виробляє стандарти захисту прав людини, які впливають на правові системи практично всіх держав Європи і, зокрема, на національне законодавство і процесуальну практику в кримінальному, цивільному, адміністративному судочинстві, стан іноземних громадян, права преси і свободу слова тощо. Робота Європейського Суду побудована на принципі субсидіарності, згідно з яким головна роль захисту прав людини, що закріплені в Конвенції прав людини і основоположних свобод, належить національним системам держав-учасниць і, перш за все, їх судовим органам. Національні суди можуть і повинні застосовувати положення Конвенції у своїй практиці та ефективно захищати від їх порушень.
Гарантування суб’єктивних прав людини органами внутрішніх справ проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпечення суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.
Таким чином, питання загальної реалізації прав людини та захисту в Україні регламентовано у чинному законодавстві України, однак яких способів притримуватися під час їх реалізації та захисту вирішувати кожному громадянину самостійно.
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект. Фото-звіт скинути у Viber.
Урок 6
Гр. 29
Технології
Підготовка матеріалів для виготовлення штучних квітів
Домашнє завдання: Підготувати матеріали
Урок 7
Громадянська освіта
Приватність та конфіденційність у віртуальному світі. Цифрова ідентичність. Соціальні мережі
Завдання: Ознайомитися з матеріалом
Інтернет — це невід’ємна частина нашого життя. Він є глобальною системою взаємозалежних комп’ютерних мереж. Інтернет є мережею мереж, що дає можливість створення кіберпростору, де відбувається онлайнова комунікація. Кіберпростір ще називають віртуальною реальністю. Віртуальна реальність — це ілюзія дійсності, створена за допомогою комп’ютерних систем, які забезпечують зорові, звукові та інші органи чуття.
Інтернет має як переваги, так і недоліки. Однією з переваг є те, що Інтернет є найбільшою бібліотекою у світі та архівом інформації, це засіб глобалізації інформації з можливістю обміну досвідом. Інтернет — це колосальний крок уперед у розвитку наукових досягнень, він є потужним засобом соціалізації людини, що перебуває в Мережі. Він дає можливість взаємодіяти з багатьма людьми з різних континентів, спілкуватися, об’єднуватися заради проведення спільних дій і суспільно-соціальних проектів, обмінюватися ідеями, ділитись інформацією, здійснювати соціальну підтримку, провадити бізнес, спрямовувати дії, створювати твори мистецтва, грати в ігри, залучатися до політичних дискусій тощо. Інтернет дає можливість сплачувати послуги, поширювати рекламу, робити покупки онлайн, що економить людині багато часу, який можна використати для саморозвитку чи своїх потреб. Але він містить і загрози, як-от віруси, інтернет-залежність, ігроманія, втрата реального спілкування та перенесення у віртуальний світ.
Ідеї для дослідження
Об’єднайтеся у дві команди й подискутуйте про переваги й недоліки Інтернету. Одна команда розкриває, які загрози містить у собі мережа Інтернет, а інша — переваги. Кожна команда аргументує свою позицію та наводить приклади.
В епоху масового Інтернету ми все частіше стикаємося з термінами «віртуальна особистість», «цифрова особа». Така особистість у віртуальному світі намагається втілити свої фантазії та мрії, створити віртуальний образ, змінити свою ідентичність. Занурення людини в мережу Інтернет сприяє появі цифрової ідентичності. Аватари й нікнейми в соцмережах можуть створити нову віртуальну особу, яка розпочне нове мережеве життя із заміною реального «я» на віртуальне. Здійснюючи спілкування з іншими за допомогою комп’ютера, будь-яка людина може стати абсолютно іншою особою, тим, ким хоче бути, проявити інший зразок поведінки. Людина може віртуально змінити свій вік, стать, адресу, створити бажаний ідеальний образ. В умовах потрапляння до віртуальної реальності людина стає кимось іншим, часто радикально відмінним від тієї особи, якою вона є в буденному житті. Також вираженням цифрової ідентичності є не створення віртуальної особи, а вираження себе справжнього, самореклама, самопрезентація.
Цифрова ідентичність — це інтернет-ідентичність людини, групи людей, організації та цифрове уявлення про набір їх унікальних якостей як мережевого суб’єкта. Цифрову ідентичність можна представити як набір електронних записів по цифровому сліду, що зберігає сукупність інформації про відвідання та дії користувача під час перебування в мережі. Людина залишає свій відбиток в інформаційному полі, наприклад, електронні листи, записи та фотографії в соціальних мережах продовжують своє існування. У світі цифрової ідентичності людину визначає контент, який розміщений нею в Інтернеті через форуми, блоги та соціальні мережі. Інформація, яка накопичується там, складає великі бази особистих даних, а також поведінкові, непрямі відомості про користувачів, за якими також можна встановити реальну людину.
Цифрова ідентичність використовується для ідентифікації при з’єднаннях з різними сторінками мережі Інтернет. Зокрема, вона міститься в цифровій ідентифікації та автентифікації даних, що підтверджують дійсного користувача комп’ютерних систем. Така інформація включає ім’я користувача та пароль, дату народження, номер соціального страхування, медичні дані, фінансові історії, відомості про податки та професійний досвід, операції в режимі онлайн, такі як електронні транзакції (операції з використанням банківського рахунку), покупки тощо. Уся ця інформація зберігається в Інтернеті й формує цифрову ідентичність.
Яскрава особистість
Зигмунт БАУМАН, польський та англійський соціолог, дослідник питань глобалізації, вважає:
«Час раніше ділили на приватний і публічний, на робочий час і час відпочинку. Нині руйнується поділ між відпочинком і роботою, між публічним і приватним. Ви берете із собою на відпочинок мобільний телефон, це — частина нашої особистості. Але якщо він з вами, то ви завжди маєте бути досяжні. Проводячи багато часу онлайн, ми втрачаємо навички, необхідні для соціалізації. Більшість вірить у протилежне. Мовляв, Марк Цукерберг дав нам можливість для спілкування, якої не було в попередніх поколінь. За день ви можете знайти сто друзів... Але друзі онлайн і друзі офлайн — це різні друзі. Ви спілкуєтеся з ними за допомогою повідомлень, спрощеною мовою. Ви втрачаєте вирази облич, стишення або підвищення голосу. Відбувається щось дуже важливе: змінюється сама природа людського спілкування. Які це матиме наслідки — велике
Прокоментуйте думки З. Баумана. Як світ Інтернету змінив простір і час сучасної людини, вплинув на стиль життя? Яке ваше бачення подальшого розвитку людського спілкування?
Спілкування сучасної людини великою мірою відбувається в соціальних мережах, у яких вона проводить усе більше часу. Соціальна мережа — це веб-сервіс, віртуальна спільнота, що складається з людей з однаковими інтересами, нахилами, діяльністю. Соціальні мережі спеціалізуються на різних потребах та інтересах людей, і в більшості користувачів є акаунти у двох-трьох соціальних мережах. Найпопулярніші соціальні мережі: це Facebook, Instagram, Twitter, LinkedIn.
Усі ці та інші соціальні мережі націлені на обслуговування інтересів і потреб людини та впливають на розвиток її ідентичності.
Ідеї для дослідження
Проаналізуйте дані про кількість користувачів основних соціальних мереж:
У червні 2017 р. кількість користувачів Facebook досягла 2 млрд, українська аудиторія становить 10 млн. У вересні 2017 р. кількість користувачів Instagram зросла до 800 млн, в Україні — 6 млн. Linkedin та Twitter у 2017 р. досягли позначки 500 млн користувачів.
Обговоріть, про що свідчать ці дані? Якими соціальними мережами ви користуєтеся? Чому? Яка соціальна мережа найпопулярніша серед ваших ровесників і чому? Які загрози може нести віртуальне спілкування в соцмережах? Запропонуйте правила користування соцмережами.
У віртуальному світі Інтернету ми постійно стикаємося з проблемою забезпечення приватності. Згідно зі статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, приватність закріплюється як окремий аспект приватного життя. Ніхто не має права збирати та поширювати інформацію про наше приватне життя. Особиста інформація, якою ми не хочемо ділитися, має залишатися конфіденційною, не підлягати розголосові. Питання збереження приватності в мережі Інтернет є актуальним, оскільки віртуальне спілкування практично ніколи не буває приватним. Інформація, що поширюється в режимі онлайн електронною поштою, соцмережами тощо легко може бути доступна іншим. Від неї також неможливо повністю позбутися. Недостатня захищеність інформації та своїх профілів створює ризик доступу до неї інших людей і її використання без дозволу. Користувачі Інтернету самі несуть відповідальність за захист відомостей про своє життя.
В Інтернеті існує безліч небезпек. Зокрема, відсутні засоби впізнання особи, з якою спілкуєшся, і є багато випадків, коли себе видають за інших. Наявні випадки потрапляння в рабство чи залежність через мережу Інтернет. Також Інтернет використовується шахраями, які можуть вимагати гроші, наприклад, на організацію допомоги чи благодійність. З тією ж метою надсилається інформація про виграш грошей або речі: щоб отримати приз, треба зателефонувати за платним номером телефону чи сплатити певну суму, зазначену як податок. Важко уберегтися від спаму. Більш уразливими через підключення до глобальної мережі стають комп’ютери.
Загрози для приватності можуть бути безпосередніми — хакерські атаки, шкідливе програмне забезпечення, та опосередкованими — спостереження, спам, накопичення непрямої інформації. Втручання може бути відкрите, помітне для користувача — у вигляді викрадення, пошкодження чи знищення інформації про особу, та приховане — може залишатися непоміченим, воно спрямоване на отримання інформації, маніпуляції з нею, відкладені в часі, можливу активність у мережі від імені особи. Тому треба дотримуватися правил безпеки.
Бюро корисної інформації
Правила безпечної поведінки в інтернеті
1. Нікому не надавати особисту інформацію: домашню адресу, номери телефонів, робочу адресу батьків, адресу школи тощо.
2. Не погоджуватися на зустріч з людиною, з якою ви познайомилися в Інтернеті.
3. Не посилати свої фотографії чи іншу інформацію незнайомим людям.
4. Не відповідати на грубі листи.
5. Не давати нікому свої паролі.
6. Не робити протизаконних вчинків і речей в Інтернеті.
7. Не шкодити і не заважати іншим користувачам.
Обговоріть ці правила. Прокоментуйте їх. Доповніть список правил своїми пропозиціями.
Отже, варто пам’ятати, що в разі ігнорування належних засобів безпеки хтось може отримати доступ до ваших персональних даних. Однак не тільки власна приватність важлива в Інтернеті, але і приватність тих, хто поруч. Тому інформацією про інших людей можна поділитися, тільки якщо вона вже є в публічному доступі, при цьому не несе шкоди й не містить образ, або з
Нині поширеним явищем у віртуальному середовищі є кіберзлочинність, що включає різні види злочинів, які здійснюються за допомогою комп’ютера в мережі Інтернет. Об’єктами кіберзлочинів є персональні дані, банківські рахунки, паролі, особиста інформація як фізичних осіб, так і бізнесу та державного сектору. Кіберзлочинність є загрозою на глобальному рівні. Одним з видів кіберзлочинності є піратство — незаконне розповсюдження інтелектуальної власності в Інтернеті.
Ідеї для дослідження
Прочитайте матеріал.
«Збитки від кіберзлочинів в Україні за перші вісім місяців 2016 р. оцінюються в близько 27 млн гривень. Про це повідомив начальник кіберполіції України Сергій Демедюк. За його словами, більше половини вже було відшкодовано потерпілим...
При цьому... 7—8 млн склав збиток від кардингу та інших видів шахрайства з платіжними картками, крадіжки коштів з використанням віддаленого доступу. Демедюк також додав, що рівень розкриття кіберзлочинів становить близько 50 %».
Джерело: https://news.fmance.ua/ua/news/-/385358/zbytky-vid-kiberzlochyniv-v-ukrayini-sklaly-27-mln-gryven-z-pochatku-roku
Про що свідчать наведені дані? На вашу думку, чому рівень розкриття кіберзлочинів є низьким?
До кіберзлочинів також належать порушення авторського права, шахрайство, незаконний доступ до банківських рахунків та перекази коштів, незаконне збирання відомостей тощо. Шахрайство з банківськими рахунками може відбуватися з використанням реквізитів банківської картки, які викрадені зі зламаних серверів, розрахункових систем чи персональних комп’ютерів (кардинг); створення сайту, схожого на сайт банку користувача, через який і крадуться реквізити платіжних карток (фішинг); використання інструменту-скримеру для зчитування магнітної доріжки платіжної картки (скимінґ); телефонне шахрайство, пов’язане з виманюванням реквізитів банківських карток або іншої конфіденційної інформації, примушуваннями до переказу коштів на картку злодіїв (вішинг).
Кіберзлочинами є онлайн-шахрайства — несправжні інтернет-магазини та інтернет-аукціони; доступ до перегляду супутникового чи кабельного телебачення (кард-шарінг), створення та розповсюдження вірусів і шкідливого програмного забезпечення (мльваре); соціальна інженерія — технологія управління людьми в інтернет-просторі. Ще один вид кіберзлочинів — протиправний контент, що містить заклики до екстремізму, тероризму, пропагує наркоманію та насильство, використовує мову ненависті. До кіберзлочинів можна віднести доведення особи до самогубства шляхом кіберзалякування (кібербуллінгу) через будь-які форми електронної комунікації. Кіберзалякування є однією з форм насильства й характеризується образливими діями, знущаннями, що повторюються впродовж певного відрізку часу.
Питання для обміркування
Чи стикалися ви з проблемою кіберзалякування? Чи існує ця проблема у вашому шкільному середовищі? Як протистояти цій проблемі?
Кіберзлочинність є також загрозою державі. Часто основні об’єкти інфраструктури та державні установи, банки піддаються кібератакам, тому кібербезпека є пріоритетом державної політики. В Україні здійснення кібербезпеки регулюється Законом України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 2017 р., правовою основою якої є «Конвенція про кіберзлочинність» — міжнародний документ із протидії кіберзлочинності. У разі якщо виявлено факт вчинення злочину за допомогою Інтернету, необхідно повідомити про цю подію, заповнивши форму зворотного зв’язку на сайті Управління боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ України http://www.cybercrime.gov.ua/feedback-ua та написати відповідну заяву в найближчий відділ міліції. Злочинність в Інтернеті часто здійснюється через відсутність страху бути викритим, чому сприяє відчуття анонімності та безкарності. Але це не зовсім відповідає дійсності, оскільки все, що відбувається в мережі, можна відстежити, дізнавшись про автора або винуватця; усе залежить від роботи правоохоронців.
Окремим актуальним питанням сьогодення є дотримання прав людини онлайн. Інтернет є віртуальним середовищем, у якому реалізуються та можуть порушуватися права людини. ООН та Рада Європи визначають, що існуючі права людини та основні свободи однаковою мірою належать як до офлайн, так і до онлайн-простору. Як ми знаємо, права людини забезпечуються державою. Однак забезпечення прав людини в Інтернеті ускладнюється тим, що він є власністю різних приватних компаній. Приватні компанії повинні поважати й забезпечувати права людини у своїй діяльності та дотримуватися законодавства, встановленого державою. Тому для забезпечення прав людини держава має контролювати приватні компанії, щоб вони їх не порушували. Держава повинна діяти в межах власного та міжнародного законодавства у сфері прав людини. Люди, у свою чергу, також мають дотримуватися законодавства та поважати права інших людей.
Ніхто не повинен бути об’єктом незаконного втручання в здійснення прав людини та основних свобод під час перебування в Інтернеті. Незважаючи на те, що віртуальний простір здається нереальним і неконтрольованим, це не означає, що це простір для порушень прав людини. Безпека цього простору залежить від користувачів, Інтернет буде таким, яким люди самі його зроблять. Користувачі для забезпечення прав людини мають звертати увагу на контент, який вони створюють і поширюють, коментарі, які вони роблять на сторінках, щоб вони не зачіпали права інших людей через дискримінаційні ознаки. Людина в Інтернеті має право на приватність.
Питання для обміркування
Обговоріть, чи є порушенням прав людини розміщення онлайн електронних журналів класів та їх змісту у вільному доступі на шкільному сайті. Чи можна без згоди дітей або батьків розміщувати на шкільному сайті їхні фотографії або відео з ними?
Будь-хто, чиї права порушуються, може розраховувати на правовий захист від компетентних органів. В Україні механізмами захисту прав людини в Інтернеті є: Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Звернення до Управління боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ України, Звернення до міжнародних судів чи організацій. Після використання всіх національних механізмів правового захисту кожна людина може звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ.
Рефлексія до засвоєного
ЗНАЄМО. РОЗУМІЄМО. ДІЄМО
Перевірте себе
1. Що таке мас-медіа, які є різновиди мас-медіа?
2. Як ви розуміє поняття «свобода слова» та поясніть значення цензури?
3. Як розпізнати мову ворожнечі?
4. Назвіть відмінності між фактом і судженням.
5. Які особливості захисту прав людини в Інтернеті?
Поміркуйте
1. Чи потрібно обмежувати рекламу в мас-медіа?
2. Як мас-медіа впливає на формування громадської думки?
3. Яка роль мережі Інтернет у розвитку демократії?
4. З якою метою створюють фейки та «джинсу»?
5. Які є переваги та ризики в користуванні соціальними мережами?
Творчо застосуйте
1. Об’єднайтеся в малі групи. Кожна група ознайомлюється з Кодексом етики українського журналіста (http://www.nsju.org/page/196). На основі цих матеріалів зробіть порадник юному журналісту: 1 група — створює колаж; 2 група — оформляє рубрику шкільної газети; 3 група — створює презентацію; 4 група — створює пост у соціальній мережі.
2. Дізнайтеся, що таке комісія з журналістської етики, у чому полягає зміст її діяльності. Напишіть пам’ятку «Куди звертатися, якщо журналісти порушують етику!».
3. Дослідіть, хто є власниками основних каналів українського телебачення. Як вони впливають на інформаційну політику каналу?
4. Ознайомтеся з матеріалами Сергія Чернявського «Як створити сучасну шкільну газету» (file:///C:/Users/user/Desktop/modul.pdf). Дотримуючись основних правил, підготуйте випуск шкільної газети, зробіть стінгазету класу.
5. Проаналізуйте сайт вашої школи. Хто бере участь у його наповненні? Як його можна вдосконалити, яким ви б хотіли його бачити, яке має бути наповнення цього сайту? Напишіть свої пропозиції, обговоріть їх у класі, складіть загальний список пропозицій і реалізуйте їх!
6. Познайомтеся з грою «Медіазнайко» http://www.aup.com.ua/Game/, зіграйте в неї, перевірте свої знання.
7. Сформулюйте основні правила етикету, поділіться ними зі своїми батьками, друзями та однокласниками.
Домашнє завдання: Скласти опорний конспект. Фото-звіт скинути у Viber.
Урок 8
Коментарі
Дописати коментар